Хроніки одного дня

До тепер жалкував, що так і не зміг побачити Києва. Все таки, як не як, столиця моєї країни. А не везло.. І якщо якась можливість зявлялася, то відразу ж зривалася, як риба з гачка. А цього тижня все таки появився шанс. Появився у вигляді однокурсника мого брата. Точніше у вигляді його мами, яка взяла його і мене в поїздку зі своїми колегами.

Відразу зауважу – це нормальні люди їдуть на екскурсію, запасшись картами Києва. Я ж їхав в якості підтримки мітингуючих за правду життя і казку в нашій багатостраждальній Україні. Великого вибору не було, а враховуючи ціль поїздки колективу, оранжевий колір міцно прописався в моїй свідомості.

Свої враження та думки – у хронологічному порядку..

12 година ночі.  Що ж – старт дано. Полишаємо тепле домашнє кубельце і пірнаємо під набридливий весняний дощик. Ліхтарі гублять в калюжах своє червонувате світло а стукіт каблуків туфел особливо голосно чути не безлюдній нічній вулиці. Виходимо на обїзну дорогу. Сідаю верхи на огорожу вздовж траси, молячи в думці Бога, щоб мене не прийняли за глашатая нового типу нічних “метеликів”. Хоча серед десятків подорожніх бажаючих поки що не знаходиться..
Появляється автобус. З криком “Вігвам!” два тубільці перетинають залиту водою дорогу і кидаються у відчинені двері автобуса. Тепер можна зручно вмоститися на задньому сидінні і дивлячись в вікно, переглядати кольорові сторінки снів.

Дорога.. Вона завжди таїла для мене якусь незбагненну чарівність, тягнула і манила мене. Кожна поїздка була для мене святом. Я любив інколи спостеріагти як приїзжають і відїзжають люди. Потайки заздрячи їм – от щасливчики!

Цікаво було доти, поки за вікном пропливали знайомі місця і в нічній пітьмі можна було вгадати, де ти знаходишся. А далі уже не було чого дивитися у вікно, де інколи пробігали вогники сіл та не перетинали дорогу залізничні колії.

1 година. Перший привал. Так романтично називається зупинка з метою підкріпити своє духовне “Я” матеріальною їжею. Для того, щоб не померло.. Я уже повечеряв і мені залишається лише розглядати тополі, які ростуть біля дороги та невеличкий майданчик перед кафе, на якому хвилями пливуть постаті двох незнайомців.

А далі – дорога. Цікава і водночас безнадійно нудна справа. Усі, мабуть сплять, тільки ти сидиш і борешся зі сном. А за вікном знову кидаються під колеса метри дорожнього полотна, залишаючи за собою шлях, відвойований в дороги продуктом людських рук.До того ж у мене розбігаються погляди на зручність сну на сидінні транспорту по наших дорогах. Або ж на руках, які покладені на поручні і раз у раз зісковзують. Що ж.. Доводиться сидіти і слухати музику. Викрутивши плеєр товариша на повне подавлення усіх нічних звуків і шурхоту шин, застиглим сонним поглядом дивлюся у вікно.

Сашко Положинський з усіх сил змагається з дрімотою. І це йому поки що вдається. “Помирає твоя любов! помирає твоя любов..”. Хай би хто там уже помирав, а в мене уже злипаються повіки. Доводиться переходити до альтернативної музики, яка для мене гірша, ніж сон на кріслі автобуса. Тому здрастуй знову – “Тартак”!
Вирішення приходить після зміни на мій музичний пристрій. Тепер уже можна насолоджуватися саундом, ловлячи поглядом артефакти нічної дороги. А за вікном – одноманітний пейзаж, який повільно напливає і зникає в далині.

Чим далі на схід, тим рівнішою стає територія. І тепер уже тільки одинокі хатинки та стовпи порушують пустоту навколо..
За вікном нарешті починає розвиднятися. Тепер уже можна прогнати сон і захоплено розглядати місцеві красоти, які видно на багато кілометрів. Стовпи, дерева, села, знаєте..

Біля половини пятої вїзжаємо в Житомир. Ще перед містом дорога різко змінює свою якість. Мені аж дивно – ну справді пейзаж з реклами європейських магістралей. Густий ліс, якийпочинає набувати зеленого відтінку, а серед нього – дорога, гладенька, чиста, з якісною розміткою вужем звивається на схід. Місто не змінює враження. Чисті, охайні вулички, по яких нам доводиться довго петляти (дивно – на зворотньому шляху ми прямою дорогою перетнули місто без проблем). Минаємо Житомир і тепер перед нами рівна автомагістраль з двома полосами в одному напрямку руху. Два потоки машин розділена акуратною смугою газону – якщо його так можна назвати.

Не можна навіть сказати, наскільки дістає така дорога. Рівна стріла на десяток кілометрів і ніякого зміщення, ніякого повороту! Одноманітне поглинання кілометрів і пейзаж за вікном якийсь срірий, нецікавий.

6 година ранку. Шофер раптом згадує що він хоче спати. Нормальне бажання людини, яка не спала ніч, повернувшись перед тим з рейсу. Особливо для нас, які стоять біля автобуса і здригаються від ранкового холоду. Тихо, шофер спить!
Мимо нас на швидкості проносяться авто та вантажівки. Чого тут тільки нема. Напевно, тільки легендарний “Запорожець” не позмагався за місцем під сонцем. За кермом також тільки маленької дитини не побачиш. Зелені підлітки їдуть на таких тачках, що будь-який автожурнал оближеться. Воно і ясно – хто їх спинить? Коли дивишся на цих “Новоросійських” мачо, відчуваєш свою матеріальну мізерність і відчуття огиди до мети своєї поїздки. Навіщо бути ще одним ідіотом, який лізе не в свої справи, сліпо вірячи тим, хто нас за копійку не ставить?

Зупиняємося біля вказівника “Київ”. Навкруги – ліс. Парк у них такий чи новий мікрорайон модерного типу “Дерево” будують? Як би там не було, а сніданок – річ свята. Тому десант голодних тубільців дружно вискакує з автобуса і біжить з дороги в оточення дерев. Розкладаємо імпровізований столик і починаємо підкріплятися. Через 20 хвилин – знову в дорогу..

10 година. Виходимо з автобуса біля студентської лікарні. Метро -Незалежності – Республіканський стадіон. І ось ми біля Конституційного суду. Людей не так уже багато, але і достатньо для того, аби затопити всю вулицю своєю присутністю. Добре –  символіки не вистачило і можна залишити своє власне соціальне “Я” незалежним..
Пересуваємося в гущу натовпу – до кордону між двома таборами – Оранжевим і БілоГолубих. Цікаво все ж таки, як вони спілкуються між собою?

Кордон ідеологій. Система випадковостей і відсутності розуму. Інакше все, що тут відбувається і не назвеш. Оранжеві співають повстанські пісні, БілоГолубі скандують “Янукович!” – як “мама” діти. Єдиний випад на всі дії прихильників оранжевого.

Коли дивишся на них, починаєш розуміти, що деякі наші ЗМІ праві. Не знаю чому, але я спостерігав за ними з установкою побачити краще. А при погляді на деяких екзальтованих бабусь і наголо вибритих підлітків які кричали в мегафон і сміялися нам в обличчя, ставало неприємно. Театр чи що? Ніби у них нема інтелегентних, розумних, культурних людей, які можуть прийти сюди?

Взагалі, чим більше на це все дивишся, тим частіше запитуєш себе “Чому? Навіщо?”. З першим питанням більш-менш зрозуміло. Так як прихильники і з тієї і з іншої сторони явно не тільки за ідею їхали. А от – навіщо? Чим ми можемо ДОПОМОГТИ суду? Допомогти а не кричати йому “Ганьба!” чи говорити один одному неприємності. Яких тут вистачало.
Дамочка з протилежного табору звинувачувала нас в відсутності розуму, наш табір кричав “Голубий Донбас, ми за вас хвилюємося!” – не знаю, кому це подобалося, але мене цей “слоган” взагалі морально вбив. Дитячий садік з елементами провокації та ненависті і тільки. І не було домінуючого прагення зрозуміти одне одного. Люди прийшли не для того, щоб спілкуватися між собою, обєднатися, допомогти владі двох сторін – прийшли, щоб знущатися один з одного, поливати один одного ненавистю. Для чого? Все одно за цими незворушними стінами сиділи і сидітимуть не менш твердолобі чиновники. Раби грошей і влади. Які розуміли одне одного. І так само і ті і інші використовували народ в своїх інтересах.
Хотілося б, щоб ми відкинули цю владу і стали разом. А не були сліпими цуциками на повідочку в ляльководів. Поки ми окремо, в протилежних таборах, поки ми ненавидимо один одного – нам не жити достойно! Разом а не окремо! Тоді щось вийде..

13.30 Ми покидаємо місце дисклокації і йдемо на перехрестя для вирішення одвічного питання – куди далі?
Сидимо, тішимося сонцю, красивим дівчатам, переписуємося з друзями, які осталися вдома. Їм салатового кольору морозиво фіолетовими ложечками, відчуваючи нестримне бажання показати язика і прикинутися дитиною.
А далі душі спраглих правди забажали краси Києва. І наш шлях проліг на Республіканський стадіон. Вмостившись біля його трибун ми спостерігали панораму міста, відпочиваючи від тяжкої інтелектуальної праці.
На загальну радість і на нашу з товаришем біду нас застукала якась симпатична тьотя, як виявилося – одногрупниця Ющенка, староста його колишньої групи. І почалося! Так що перспектива піти далі по шляху варягів танула в далині як туман під сонцем. На спроби пересуватися самим було накладено жорстке вето. Неохота відчувати себе малою дитиною, але що поробиш..

14.30 Ми покидаємо стадіон і йдемо назад – до суду. На цей раз уже одвічна потреба в їжі. Скільки уже можна!
Ще півгодини йде на те, щоб з координатором пробігтися по магазинах, а потім до 15.30 спостерігати мітингуючих, які повільно покидали майдан і чекати, поки наш бос вибє для нас пайки обіду. Аж ось і він!
Сідаємо на тротуар, відкриваємо пластикові коробочки, всередині яких – гречана каша з капустою. Оце да! Ніколи не відчував такої насолоди від цього процесу, як зараз. Сидіти в столиці, біля Конституційного суду на тротуарі і пласмасовою виделкою їсти нехитрий харч.. В такий момент відчуваєш себе відважним татарином в центрі цивілізацій. Як по харчуванню так і по культурі..
Після трапези ми востаннє підходимо до барєру між двома таборами. Їх теж уже дуже поменшало. Та все ж таки з обох сторні ще є люди, прапори.
Коли дивишся на вулицю, наполовину вільну від людей, то стає страшно. Це називається європейською столицею? Це ми прагнемо в Європу? З такою кількістю сміття, баночок, газет, окурків? Картина – після краху Помпеї  – не інакше..

16.00 Ми здійснюємо зворотній маршрут станціями метро і збираємося біля нашого автобуса. Знову традиційні дорожні збори і питання “А ти купив Київський торт”. Сам я, каюсь! за іншими враженнями і проблемами забув про цю традицію. Але що поробиш – час вирушати.
Другий раз дивитися на дорогу так само цікаво, як двічі дивитися весми годинний фільм. Тому на цей раз уже повністю віддаю себе на поталу солодкому Морфею.. Будять мене аж перд Житомиром. На черзі – традиційно в-е-ч-е-р-я. З відчуттям неспроможності що небудь поглинати, я вилажу з автобуса і плентаюся до невеличкої хатинки, де уже розклали їжу. Цього разу – найбільшу за всі попередні. Що поробиш – треба сидіти і чекати, поки інші вдовольнять потребу в матеріальному “Я” і вичерпавши пісенний репертуар, нарешті згадають, що потрібно їхати додому..

І ми їдемо далі..

Ремонт..

Зробив обнову свого щоденника – поміняв “шапку” сайту.

Захотілося чогось, весняного, приємного. А то якісь графіки, точки, коди..

Тепер буду милуватися красою пелюсток на екрані компютера, вдихаючи пянкий аромат. В реальності, а ви що подумали?

:)

Нарешті настав момент, коли вже просто необхідно випустити зайву енергію.

Голосно закричати “А-а-а-а!!!” і висунувшись з вікна, божевільним поглядом ловити кожну дівчину, закохано дивлячись їй вслід.

В такі моменти хочеться вчинити най-най-безглуздішу дурницю, найнесподіваніший вчинок – щось таке, чого сам від себе не очікуєш..

 Або сказати собі – життя прекрасне! І привітати самого себе з приходом нового, з святом весни..

Весна – ФОРЕВА! Я це люблю!

Э–эх, девчонка..

Моїм друзям по фан-клубу присвячую..

Невідомі шляхи Господні.. І ніхто з тисяч користувачів мережею Інтернет не знає, що зачепить його наступної миті, яка інформація, промайнувши перед його очима, блискавкою вдарить його мозок, викликавши певну реакцію в глибині Вашої душі.

******

Проглядаючи мабуть уже в третій раз неофіційни сайт Артеку, наткнувся на „Розслідування”, і в око впала наступна фраза:

Ведь кроме занудных политинформаций, тоскливых собраний и прочего из серии “к борьбе за дело Коммунистической партии…” были и веселые походы, и романтические костры, и измазанная зубной пастой девчонка из соседнего отряда, у которой такая красивая улыбка… Э–эх, где мои тринадцать лет… Но статья не о ностальгии.
…” были и веселые походы, и романтические костры, и измазанная зубной пастой девчонка из соседнего отряда, у которой такая красивая улыбка..
..и измазанная зубной пастой девчонка из соседнего отряда, у которой такая красивая улыбка..
..девчонка из соседнего отряда, у которой такая красивая улыбка..
..у которой такая красивая улыбка..

І тут я зрозумів, що попався в лещата несхибно точного Слова. Бозна, чим мене зачепили ці слова. Чому саме вони викликали в мені бурю емоцій? Хтозна. А результатами не можу не поділитися з Вами

Ведь кроме занудных политинформаций, тоскливых собраний и прочего из серии “к борьбе за дело Коммунистической партии…” были и веселые походы, и романтические костры, и измазанная зубной пастой девчонка из соседнего отряда, у которой такая красивая улыбка… Э–эх, где мои тринадцать лет… Но статья не о ностальгии.

Нам, сучасному поколінню, не зрозуміти дітей радянського минулого. Не осягнути причини їх патріотизму, відданості ідеалам партії і бажання творити добро. Можливо, спірне твердження, але.. Скажіть мені, чи так уже були неправі ідеологи, якщо все таки приділили увагу вихованню в підростаючому поколінню кращого.
Виховані на основі вседозволеності та ліберальності, принесеної з Америки (пардон за втручання в міжнародні відносини, але що є то є – правди не сховаєш..), нам уже важко уявити себе в ролі їх – ровесників наших батьків, старших братів та сестер.

А звідки нам знати? Коли включаючи телевізор, купляючимодну компютерну іграшку, навіть звичайні дитячі іграшки – постійно стикаєшся з одним і тим же. Від ляльки Барбі до героїв дитячих мрій хлопчиків.

 Автору ще пощастило народитися в період зміни ідеологій. Коли краще із старого ще не встигло остаточно зникнути, а погане із нового ще тільки вкорінювалося в нашому суспільстві.

…” были и веселые походы, и романтические костры, и измазанная зубной пастой девчонка из соседнего отряда, у которой такая красивая улыбка..

З часом ми стали гірші. Почавши поклонятися ідеалам, нав’язаним нам, ми уже не могли зупинитися. Не могли відкинути чужорідне, невластиве нам. І залишилося лише мавпувати інших у всьому – починаючи від фасону одягу і закінчуючи стилем життя.

Та що таке, зрештою, для нас походи і вогнища? Що значить романтика у нашому житті? Навіть не попробувавши все на власному досвіді, ми починаємо відкидати те, що не принесе нам користі – матеріальної, вигоди в кар’єрі і так далі. Відкидаючи все те, що могло принести нам користь в житті. Тому що не все можна виміряти монетою..

..и измазанная зубной пастой девчонка из соседнего отряда, у которой такая красивая улыбка..
Вимазати зубною пастою? Тричі плюнемо в обличчя такому анахронізмові. Це що – знущання, веселощі чи спосіб знайомства? Не те і не інше.
Хіба так можна знайомитися? Ніколи! Ми тепер знайомимося інакше. Не з тюбиком зубної пасти і не на всіляких заходах, організованих дорослими. Нам чужі невинні жарти без конкретного і недвозначного натяку, ні не про почуття, про бажання. А зустрічатися біля вогнища, в таборах, в походах..

Для чого? Адже навіть в найменшому селі знайдеться хоча б один бар, де можна гідно зустріти свою “симпатію”. Про міста уже і не буду говорити. Там подібних можливостей валом вали. І лише невелика численність унікумів відвідує кінотеатри або театри.

А скільки засобів дає сучасному чоловікові чи юнаку прогрес! Супербритви, духи, дезодоранти, гелі.. Ти повинен виглядати просто супер! Це нічого, якщо крім гарної зовнішності і звабливого аромату у тебе нічого нема. Форма, на жаль, стала вище за зміст..

 ..девчонка из соседнего отряда, у которой такая красивая улыбка..

Скажіть, що таке – гарна посмішка? Справжня гарна посмішка – не рекламний носій відбілюючого засобу чи спеціальної зубної пасти для жінок? Посмішки дівчини а не топ-моделі на глянцевій обложці журналу?

Я сам собі не можу дати відповідь на це запитання. Тому що забув. Тому що ми все більше звертаємо увагу на інше. Скажіть мені, куди дивиться юнак при зустрічі з вродливою незнайомкою? Спитайте про це своїх знайомих, поспостерігайте за ними в таких випадках і бюся об заклад – більшість на таку дрібницю, як усмішка уваги не зверне. Що з неї візьмеш?

 ..у которой такая красивая улыбка..

 Ми вже забули, що таке – дарувати прекрасній половині радість просто так. Не вимагаючи від неї натомість нічого. І кожна наша послуга тепер обовязково значить або невимовлене прохання закохатися, або ж банальніше.. ну, ви самі знаєте..

 Американські серіали, як сеанс гінозу, все таки сильно вплинули на нашу свідомість. Змусивши нас змінити своє ставлення до наших супутниць. Фізіологія – а не почуття, задоволення – а не насолода. І слова “..я бачив її гарною а не сексуальною, рідною, а не доступною” – як з іншого виміру.. іншої епохи. .

..красивая улыбка..

Ми розучилися любити по справжньому – без фальші, без егоїзму і прилюдності. Забули, що можна просто бачити в Ній ідеал, а не спосіб задоволення потреб в любові, розумінні і задоволенні..

Відвикли бачити душу, а не захоплюватися формами. Ми стали іншими. Питання – чи кращими?

А я тебе знаю!

Ще два чоловіка.. Стрічка конвеєра повільно поповзла до прилавка, повільно тягнучи на собі продукти.. Кому не доводилося купляти щось у супермаркетах, тому не зрозуміти, які черги доводиться вистояти. Незважаючи на обіцянки  – “зробимо супермаркет – буде без черг”. Буде! Оптимізму в таких ситуацій чиїсь здобрені медом обіцянки не добавляють.

Я поклав упаковки і підвів голову. Поглядом окинув увесь інтерєр, людей і раптом..

Знайома людина! Я усвідомив це раніше, ніж встиг згадати, хто це. Де ж я її бачив? Десь я уже зустрічав подібний вираз очей, подібне обличчя. А..

Мені вдалося спіймати новий тролейбус! І тепер до університету я проїдуся на більш “продвинутому” транспортному засобі, ніж інші представники парку “динозаврів”, які прожили довше за своїх допотопних пращурів.

Слухаючи оцінки пасажирів, яким також випала, хе! честь їхати в такому супер-пупер тролейбусі я озирався по салону. Що поробиш – клята звичка постійно оцінювати людей давалася взнаки.

І тут я стикнувся з її очима. Які чомусь відразу нагадали мені надто всім відому казку про хлопчика – чарівника Гаррі. Ні, ну справді – його друг! Схожі риси обличчя, а цей погляд. Може, автограф попросити? А раптом.. Хоча чому б це хлопчику перекидатися в дівчинку, навіть тікаючи тимчасово з казки?

Я завжди заздрив людям, які вміють так одягатися. Ніби вдягнута в звичайну сіру курточку, а все одно виглядає красиво. Елегантно, я б сказав.. А тут – як не крути, як не одягайся, поглянеш на себе в дзеркало – жах!!! І ще одна таблетка валідолу. Жарт..

Мене завжди цікавило, чим все-таки відзначаються люди, які ось так врізаються в память. Щодня бачиш сотні людей, здавалося б – гарних, цікавих, а запамятовуються одиниці. І то чомусь переважно ті, які “серце чутливе не ранять”.. Аура особистості чи що?

 Цікаво, скільки їй років? Напевно, років на два молодша. Гм! Я вже почну напевно робити кроки до позбавлення свого незалежного статусу.  Жарт Все таки – щасти тобі, незнайомка!

А що далі? Далі я віддав продавцю 2 гривні, отримав 20 копійок здачі, забрав свої покупки і попрямував до виходу. Все таки в черзі стояти не надто приємно..

Кінець трилогії, актори..

“Місію провалено! Місію провалено!”

Я злякано хапаю шифрограму і біжу читати трилогію “Тормоз. Темрява повертається”.. Ступаю три безцільні кроки а потім думаю – навіщо? Перший крок показав, що шлях – тупик, а все одно вперто йшов, щоб доторнутися непроломної стіни тупика і сказати собі “Ось!”.

Гасне світло театральних підмостків.. Станіславський стоїть в темряві і гірко плаче, тримаючи в руках остатки дитячих крил. Театр закривається. Хоча актори продовжують грати..

Для заблукалих душ, які не в танку. Діти- це асоціація з реальними подіями. Якими - хай це буде загадкою. Прочитаєте щоденник, можливо зрозумієте. Нема бажання давати розгорнутий коментар. Колапс емоцій за Фаренгейтом нижче нуля..

Подорож таємницею..

Неповторному місту Лева присвячую..

Львів – неповторне місто. Варто лише раз відчути його особливу атмосферу і вам захочеться повернутися сюди знову і знову.  І насолоджуватися тим почуттям, яке виникає при знайомстві з ним..

Мені знову випало приїхати у Львів. І пройтися його вузенькими вуличками, цього разу – у супроводі гіда.

Признаюся – я вперше оцінив переваги присутності такої важливої персони у справі освоєння таємниць цього міста. Інформація про історію та особливості храмів, будинків, вуличок, поєднуючись з враженнями від споглядання, створює неповторну гармонію відчуттів, яку неможливо передати словами.

Я лише тепер відкрив, скільки непізнаного приховує Львів від очей неуважного відвідувача. Храми, будинки, меморіальні таблички, мури, фортеці, ратуша, памятники – про кожен з них можна розповідати довго і захоплено.

Коли торкаєшся цих потемнілих стін соборів і відчуваєш під руками їх холодних дотик.. І уявляєш, скільки поколінь до тебе так же торкалося цієї стіни, зустрічалося, провожало, сміялося, плакало.. Скільки життів і подій побачили ці стіни.. Тоді починаєш розуміти цінність цього..

Сотні років.. Скільки людей пройшло по цій бруківці. Кожен мріяв, любив, надіявся. І лише маленька їх частка залишило імена в історії міста, країни, світу. Яке ж воно коротке і часто безглуде – життя.

Особливо, коли не усвідомлюєш його цінності..

Ми ж далі подорожуємо містом.. На цей раз ми уже не піднімемося на ратушу, з якої можна окинути оком багато кілометрів навкруги. Ні – ми будемо триматися ногами землі.

 Львівські банки розміщені в таких приміщеннях, що мимоволі викликають асоціацію з Середньовіччям. Надійно виглядають.. Товсті сірі стіни, викладені з каменю і вузькі віконниці створюють враження неприступної фортеці.

Дивно.. Я ніколи не думав що суцільна стіна на площі Ринок – це 40 з чимось будинків.  Виявляється – це так.

Площа має цікаву особливість. Вдень вона здається ще досить сучасною, а от коли на місто опускаються вечірні сутніки.. Тоді дивись не дивись – все одно перенесешся років на двісті назад. І ось замість автомашин поїхали возики і онде пані в капелюшку з пуделем на ланцюжку..

Вона гукає нам, махаючи парасолькою.. Але ми не чуємо..

Ми далі подорожуємо Львовом..

 Автор висловлює подяку Лабораторії Ідей та особисто Соломії за проведену екскурсію

Без настрою..

 В кінці тунелю заіскрилося світло. З нового року всі тупики почали освітлюватися..

І знову фатально не везе. Не везе..

Напевно життя в черговий раз вирішило підсунути під очі велику дулю. І навчити, що є величезна різниця між двома поняттями “Хотіти” і “Могти”

В кожній невдачі – частинка успіху. Але як же не видно цієї перспективи саме тепер, коли вона потрібна! Як потрібно побачити вогник впереді тунелю, щоб зрозуміти, що подальші кроки будуть не марними..

Чомусь завжди в таку мить опускаються руки. І так задриш тим, кому цього всього не треба. Справді – “опустившись до рівня собаки, починаєш жити по людському”. І при мінімумі бажань не так часто випадає необхідність порівняти це життя з зеброю.

Хоча.. Я вже так звик до цих невдач, що скоро зовсім розучуся перемагати. Один “успіх” за іншим.. один за іншим.. Я скоро стану наркоманом гіркої травки під назвою поразка. 

Факт – я не така досконалість, як сам себе уявляв.  Не така! Але що поробиш сам з собою, як оця недосконалість вилазить боком? Примушуючи відмовлятися від планів, руйнуючи майбутнє, яким його бачив..

Життя покаже.. Акт не закінчився і актори залишаються на сцені до оплесків залу.. до перемоги.

Оце так..

Мій допис про “шість кроків” у підкоренні одеського дитячого табору попав аж на 16 сторінку результатів пошуку google. Якщо вводити слово “Артек”. Цікаво, на яку б сторінку попав мій блог, якби був цілком присвячений даній темі? На першу?

Цікаво, чому туди не попав допис “Мріє, де ти?” – там все-таки більше посилань, згадок. Загадка алгоритму пошуку..

Рекомендую!!!

Увага!!! Увага!!! Увага!!!

Всі притихли і уважно мене слухають! Якщо Ви продвинутий і креативний, якщо Ви генеруєте ідеї частіше, ніж всі ГЕС світу кількість струму одночасно. Але Вам потрібне джерело натхнення.. Тоді – зустрічайте!

“Юный техник” – Такого Ви не побачите ніде! Журнал саме для Вас. Для молодих, допитливих, ініціативних.

Сам читав і знаю – хоча багато інформації старої проте історія, концепції ідей не старіють.

Welcome!